Як Orchestra Model пройшла шлях від провалу до одного з найпопулярніших типів гітар у світі

Перші ОМ були виготовлені компанією C.F. Martin & Co. у 1929 році, і сьогодні майже кожна сучасна компанія, що виготовляє акустичні гітари, має у своєму модельному ряді ту чи іншу варіацію ОМ.

Martin OM-28 1932 року. Фото: David Levine

Orchestra Model є, мабуть, найважливішою гітарою C.F. Martin & Co. у 20-му столітті. Це була перша шестиструнна гітара компанії з 14-ма ладами поза корпусом, яка стала прототипом того, що ми зараз називаємо сучасною акустичною гітарою зі сталевими струнами. Після дредноута, OM є, мабуть, найпопулярнішою 14-ладовою акустичною гітарою з плоскою верхньою декою. Загалом, OM дуже добре себе зарекомендувала, особливо якщо врахувати, що вона була відкинута своєю цільовою аудиторією, і Martin припинили виробництво цієї моделі в 1933 році, всього через чотири роки після її представлення.

Що саме в ОМ надихає музикантів? Напевно, найголовніше – це те, як вона поєднує в собі комфорт гри і універсальність. Завдяки відносно неглибокому корпусу з “затягнутою талією”, гітара дуже зручно лежить на колінах. Звук збалансований: баси, середні та високі частоти мають однакову вираженість. Через довгу мензуру і високий натяг струн гітара добре реагує на легку гру пальцями, але ви все одно можете грати медіатором і не перевантажувати її. Можливо, OM не має достатньої гучності для джаз-бенду або басового звучання для блюграсу, але вона може впоратися практично з усіма іншими стилями які ви можете собі уявити, без компромісів.

У цій статті простежуємо розвиток та еволюцію ОМ протягом майже 100 років з моменту її появи. Досліджуємо, чому вона провалилась, перш ніж перетворитись на один з найпоширеніших стилів акустичної гітари, який облюбували музиканти всіх стилів.

Початок

Так чому ж OM зазнала невдачі одразу після створення? Історія OM починається у 1929 році, тривожному році наприкінці бурхливого десятиліття для індустрії струнно-щипкових інструментів. У той час, мабуть, здавалося, що кожні два-три роки з’являється нова мода або тенденція, яка вимагає проектування та виготовлення нової партії інструментів, навіть якщо старі, усталені стилі були відкинуті. Наприклад, на початку нового десятиліття індустрія зіткнулась з різким падінням продажів мандолін. Мандоліни становили лише невелику частину бізнесу Martin, тому вони не відчули цього, але це був серйозний удар для Gibson, одного з їхніх конкурентів.

Щоб уповільнити падіння продажів мандолін, компанія Gibson найняла Ллойда Лоара, інженера-акустика і музиканта, щоб він допоміг розробити і просунути нову серію Master Model. Ця серія включала мандоліну F-5, мандолу H-5, мандочелло K-5 та гітару L-5. Представлені в 1922 році, ці інструменти були чудово виготовлені з різьбленими кленовими задніми деками, різьбленими ялиновими топами та скрипковими “ефами”. Але зусиль було докладено надто мало і надто пізно, а продажі були настільки низькими, що Gibson звільнили Лоара у 1924 році. Незабаром після цього компанія зняла з виробництва моделі K-5 і H-5, і хоча вона продовжувала виробляти F-5, їх було продано дуже мало. L-5, однак, сильно вплине на музичну індустрію через кілька років.

Навіть коли мандоліна занепадала, популярність джазу зростала. Музиканти вирішили, що гучний, чіткий тембр чотириструнного банджо є ідеальним ритм-інструментом для великого танцювального колективу, і продажі злетіли до небес. Старі виробники банджо, такі як Vega і Bacon, почали змагатися з новачками, такими як Gibson і Paramount, щоб побачити, хто зможе винайти найгучніше і найяскравіше банджо. Навіть барабанні компанії, такі як Ludwig, Leedy та Slingerland, почали виготовляти банджо (чому б і ні? Адже банджо – це, по суті, барабан з грифом). У 1923 році Martin почали виготовляти банджо, але досить швидко зрозуміли, що ця частина ринку не для них, і, виготовивши 96 інструментів, у 1926 році припинили виробництво.

Найбільшого успіху Martin досягнули у 1920-х роках завдяки популярності гавайської музики, одного з перших великих музичних трендів 20-го століття. В середині десятиліття компанія з Назарету, штат Пенсильванія, виробляла вдвічі більше укулеле, ніж гітар, і не буде несправедливим сказати, що протягом більшої частини цього періоду Martin була компанією з виробництва укулеле, яка крім того виготовляла гітари. Разом з укулеле, гавайська гітара захопила ціле покоління гітаристів. Martin почали створювати гітари з жорсткішими брасами, щоб протистояти сильнішому натягу сталевих струн, яким надавали перевагу гітаристи.

Вирізки зі старих каталогів Martin

У 1925 році були винайдені нові методи запису з використанням мікрофонів і лампових підсилювачів, які могли захоплювати більше басу і ширший динамічний діапазон, ніж раніше. Тоді гурти зрозуміли, що їм більше не потрібно покладатись на пронизливий звук банджо для ритм-секції. Музиканти почали шукати заміну “брязкоту” банджо, і перше, що вони спробували, була тенор-гітара, яка, по суті, була грифом тенор-банджо, прикріпленим до корпусу акустичної гітари. Martin почали виготовляти тенор-гітари в 1927 році, і вони були дуже успішними з самого початку – вже в перший рік їх було виготовлено понад 1200 штук, що склало близько 20 відсотків від загального обсягу виробництва компанії.

Спочатку Martin виготовляли тенорові гітари з використанням своїх найменших корпусів, але в пошуках більшої гучності і на наполегливе прохання одного зі своїх великих дилерів, компанії Carl Fischer, Martin розробили нову модель на основі гітари 0 (concert size). На початку 1929 року Martin взяли свою акустичну гітару з 12-ма ладами поза корпусом і вкоротили верхню частину деки, що зробило “плечі” гітари “квадратнішими”. Струнотримач перемістили далі від резонаторного отвору і ближче до центру деки, що дозволило отримати більш гучний і резонансний тембр. На цільну голову грифа встановили кілки для банджо. Спочатку нову тенор-гітару, яка згодом стала відома як 0-18T, можна було придбати лише у Карла Фішера, але вона настільки сподобалася банджоїстам, які шукали більш м’який тембр, що незабаром Martin зробили її доступною для всіх охочих.

Випадкова співпраця

Можливо, через успіх тенор-гітар Martin, коли банджоїст Перрі Бехтель звернувся до компанії з пропозицією створити нову модель гітари, компанія була схильна прислухатись до нього. Бехтель грав на банджо і гітарі в різних групах в Атланті та викладав у Cable Piano Company, яка, незважаючи на свою назву, була музичним магазином з повним асортиментом інструментів. Бехтель знав, що банджо занепадає, і шукав собі гітару на заміну. У той час він грав на Gibson Style O Artist, гітарі з вигнутою верхньою декою, незвичайної форми та вирізом, який залишав 15 ладів вільними від корпусу з боку високих струн.

Оригінальна гітара Бехтеля від Martin була загублена, і, найімовірніше, знищена в 1935 році, коли в магазині Cable Piano Company сталась пожежа. (Бехтель мав у цій будівлі навчальну студію і, скорш за все, зберігав там свою гітару Martin). У 2009 році Джон Вудленд проводив дослідження в архівах Martin і натрапив на листування між Cable Piano Company і Martin, в якому обговорювалося спеціальне замовлення Бехтеля. Виявляється, оригінальний OM багато в чому відрізнявся від серійної моделі.

Модель Martin Perry Bechtel 000-28. Оригінальна репліка гітари Перрі Бехтеля.

Для початку, Бехтель простив 15-ладовий гриф, але Martin натомість відповіли 14-ладовим. Корпус був заснований на типорозмірі 000 (Auditorium) і, як і у 0-18T, був укорочений і мав “квадратні плечі”. Довжина мензури становила 25,4″, а ширина верхнього поріжка – 1-13/16″ (такі гітари Sigma, зі “стандартною вінтажною” шириною верхнього поріжка можна переглянути тут), трохи вужча за стандартну на той час: 1-7/8″ (зараз така ширина грифа використовується лише на 12-струнних акустичних гітарах Sigma). Гриф і його голова були обрамлені окантовкою кольору слонової кістки, голова грифа мала прорізи (slotted headstock). Спочатку Бехтель хотів зробити кастомну інкрустацію на голові грифа, але врешті-решт зупинився на інкрустації у вигляді “факела” стилю 45. Як і всі 12-ладові гітари, які Martin створювали у той час, новий інструмент був оснащений тонким бриджем з “пірамідками”. Можливо, ця гітара також мала краплеподібний пікгард, про який просив Бехтель, але цього ми не знаємо напевне.

Martin спроектували, виготовили і відправили нову гітару Бехтеля приблизно за шість тижнів. Це свідчить про те, наскільки компанія прагнула знайти новий ринок. Спочатку Бехтелю сподобалась гітара, і він похвалив її за звук і зручність під час гри. Але він швидко виявив, що їй не вистачає потужності, гучності та сфокусованості у звуці, необхідних для роботи у великому джазовому колективі. Судячи з фотографій початку 1930-х років, вже через пару років Бехтель повернувся до гри на Gibson, хоча і використовував L-5 замість Style O Artist.

Нова 14-ладова гітара, яка в облікових книгах Martin називалась 000-28 Special, 000-28 Perry Bechtel або 000-28 Prof. Model, почала викликати інтерес у дилерів компанії і музикантів. Ми не знаємо точно, коли Martin почали робити ці гітари з цільною головою грифа, але на поверхню вийшла модель 000-28 Special цього періоду, яка має гриф з прорізами.

У 1930 році новий інструмент, що отримав назву OM (Orchestra Model, оркестрова модель), вперше з’явився в каталозі Martin, де було представлено п’ять різних моделей: OM-18 з червоного дерева, палісандровий OM-28, OM-45 з багатими перламутровими інкрустаціями та OM-45 Deluxe, який мав до того ж інкрустований пікгард і бридж. Martin також випустили модель OM-18P з грифом у стилі плектрового банджо.

Незважаючи на те, що в каталозі OM рекламувалася як «розроблена спеціально для гри медіатором в оркестрах», джазові гітаристи того часу вважали, що акустичні гітари з пласкою верхньою декою недостатньо гучні для гри в оркестрі, і все частіше переходили на арктопи. Нова гітара знайшла своїх шанувальників на Західному узбережжі, і “співаючі ковбої”, такі як Рой Роджерс, який грав на OM-45 Deluxe, і різні учасники його групи Sons of the Pioneers знайшли цю модель добре пристосованою до їхнього плавного, гармонійного стилю виконання.

Зміни всередині та ззовні

За короткий час свого існування OM зазнала низки косметичних та конструктивних змін. Перша версія, виготовлена наприкінці 1929 року, мала цільну голову грифа з кілками для банджо, невеликий каплевидний пікгард і тонкий прямокутний струнотримач з “пірамідками”. Ширина грифа становила 1-3/4″. На той час, коли OM була зображена в каталозі 1930 року, струнотримач з “пірамідками” був замінений на бридж з “черевцем”, який краще справлявся з натягом сталевих струн.

Martin OM-28 1930 року. Фото: David Levine

У 1931 році Martin перейшли від використання кілків для банджо до Grover G-98 (схожі кілки досі використовуються на багатьох гітарах Sigma). Martin, ймовірно, першопочатково використовували кілки для банджо, оскільки думали, що цільова аудиторія моделі – це гравці на банджо, але швидко виявили, що передавальне число 4:1 просто не сумісне з важкими сталевими струнами. В 1932 році Martin перейшли від маленького краплеподібного пікгарда до більшої форми, яку можна побачити на більшості їх гітар і донині.

З самого початку стало зрозуміло, що OM не прижилася серед музикантів танцювальних колективів і джазових оркестрів, як Martin сподівались, але інші музиканти звернули увагу на 14-ладовий і почали просити Martin зробити інші їх моделі в цьому стилі. Першою такою гітарою була 0-18, за якою швидко послідувала 00-18. У 1931 році Martin почали працювати над лінійкою гітар з вигнутою верхньою декою, щоб скласти пряму конкуренцію Gibson. У той же час, компанія з Пенсильванії представила перші дредноути під власним ім’ям. (Martin робили дредноути виключно для свого дилера Oliver Ditson, поки ця компанія не збанкрутувала в 1930 році. Але історія про арктопи та дредноути Martin – це історія для іншого разу).

З появою нових, більш гучних гітар, Martin відчули, що потреба в OM як окремій моделі відпала. У 1933 році виробник змінив назву OM на 000. Ранні моделі 000 мали ті ж самі характеристики, що і OM: мензуру 25,4″ та ширину верхнього поріжка 1-3/4″, але в 1934 році гітара отримала коротшу мензуру 24,9″. На цьому оригінальна серія гітар OM закінчилась. Відтоді і до кінця 1950-х років Martin використовували позначення OM в своїх каталогах для позначення будь-якої гітари з 14-ладовим грифом. І ось так гітара, яка відкрила сучасну еру гітар з пласкою верхньою декою, була забута.

Блискуче відродження

Перенесемося у 1960-ті роки, коли відродження міського фолку та блюзу, а також зростання популярності блюграсу надихнули музикантів на пошуки вінтажних інструментів для більш автентичного виконання старих пісень, які вони відроджували. З початком “відкопування” старих акустичних гітар зі сталевими струнами гітаристи виявили, що гітари 1920-х, 30-х і початку 40-х років були побудовані трохи інакше, ніж тодішні сучасні, і, як правило, мали багатший, складніший звук.

Стефан Гроссман виступає зі своєю Martin OM-45 1930 року у 1971 році на фестивалі Ruisrock у Фінляндії

Одним з перших, хто зосередився на оригінальному ОМ, був Стефан Гроссман, талановитий фінгерпікер і викладач, який навчався у “Преподобного” Гері Девіса і грав в Even Dozen Jug Band, групі, що проіснувала недовго, до якої також входили Девід Грісман, Джон Себастьян, Марія Малдаур (потім Марія Д’Амато) і Джошуа Ріфкін, важлива фігура у відродженні регтайму на початку 1970-х років.

У 1966 році Гроссман придбав OM-45 1930 року у Джона Лундберга. Гроссман багато грав на цій гітарі протягом решти десятиліття, беручи її з собою під час перебування в Англії. Там він познайомив з моделлю таких британських музикантів, наприклад, Джона Ренборна. На початку 1970-х Гроссман продав свою OM-45 за високу на той час ціну – 9000 доларів. Гроссман експериментував з іншими новими та вінтажними гітарами, поки не познайомився з майстром на ім’я Нік Кукіч, який виготовляв гітари під брендом Franklin.

Кукіч був одним з небагатьох гітарних майстрів у 1970-х і 1980-х роках, який зосередився на гітарах OM, і, за його оцінками, близько 70% усіх гітар, які він виготовив, були гітарами OM. Коли працював у Strings ‘n’ Things в Детройті на початку 1970-х, він купив побиту OM-28 1930 року з кілками для банджо, і коли розбирав її для ремонту, то ретельно виміряв кожну деталь. До того часу він вже зібрав кілька гітар, але коли до його рук потрапив Martin 1930 року, вивчення конструкції цієї гітари підштовхнуло власне ремесло Кукіча на новий рівень.

Frankilin OM. Фото: Kate Martin/Gryphon Stringed Instruments

Зрештою, Гроссман придбав три Franklin ОМ і надихнув багатьох інших музикантів на використання гітар Franklin, в тому числі британського фінгерстайлера Ренборна. Протягом десятиліття “франкліни” були чи не єдиними гітарами стилю OM, які можна було легко спробувати, і ця доступність допомогла підняти престиж моделі OM серед сучасної аудиторії.

Ще один музикант 1960-х, який асоціюється з ОМ, – Ерік Шенберг, який зробив більше, ніж будь-хто інший, щоб повернути модель у сучасний світ. Шенберг – викладач, історик, власник магазину і чудовий гітарист. Його альбом 1971 року «The New Ragtime Guitar», який він записав зі своїм двоюрідним братом Дейвом Лайбманом, надихнув незліченну кількість музикантів на створення музики у цьому стилі. Він був одержимий вінтажними гітарами з початку 1960-х років, але знайшов в OM унікальне, майже магічне поєднання проекції, тембру, чутливості та витонченості.

Незабаром Шенберг дізнався, що оригінальних OM надзвичайно мало, а багато з тих вінтажних інструментів, що з’являлись на ринку, були в дуже поганому стані. Він почав просити Martin відновити випуск моделі, і в 1969 році замовив шість гітар через Folklore Center у Нью-Йорку. Ці інструменти отримали маркування SOM-28 (S – Special) і стали першими гітарами OM, які Martin виготовили з 1933 року. У 1977 році, вже коли працював у власному гітарному магазині, Шенберг переконав Martin виготовити ще шість OM-45.

Ерік Шенберг з парою Martin OM з початку 1930-х років. Фото: Joey Lusterman

У 1986 році Шенберг і Martin розпочали співпрацю, в рамках якої Шенберг постачав деревину, в тому числі верхню деку озвучену і налаштовану гітарним майстром Даною Буржуа, а пізніше Ті Джеєм Томпсоном, які Martin потім збирали і покривали нітроцелюлозним лаком. Гітари продавалися під ім’ям Шенберга і мали його гарантію, але вони включені в послідовність серійних номерів Мартіна.

Гітари Шенберга не були копіями вінтажних гітар, а радше поєднанням вінтажних і сучасних елементів. Наприклад, модель Soloist мала вирізом на корпусі, сучасний елемент, якого Шенберг прагнув ще з перших днів своєї гри. Проект Мартін-Шенберг завершився в 1991 році, але Шенберг продовжував замовляти гітари у різних майстрів, які виготовляли їх за його специфікаціями.

Schoenberg Soloist. Фото: Kate Martin/Gryphon Stringed Instruments

За час їхньої співпраці Martin виготовили лише 195 гітар Schoenberg, але цей досвід показав необхідність регулярного серійного виробництва ОМ. Музиканти замовляли ОМ у Custom Shop з моменту його відкриття в 1977 році, але в 1993 році Мартін додали ОМ-21 до прайс-листа, через 60 років після того, як ця модель була вперше знята з виробництва. Можливо, це був дивний вибір – додати модель до стандартної лінійки, адже Martin ніколи до цього не випускали ОМ-21.

Martin випускали OM-28 і OM-18, але замість того, щоб додавати їх до стандартної лінійки, вони були частиною різних вінтажних серій перевидань, таких як Golden Era, Marquis і Authentic. Компанія також випустила низку моделей OM Signature Edition, для таких музикантів як Рорі Блок і Пол Саймон. Однією з найпопулярніших була модель розроблена разом з Лоренсом Джубером, чудовим гітаристом, який грав з Полом Маккартні та Wings.

У 1990 році Martin нарешті додали кілька варіацій OM до стандартної лінійки, включно з OM-28 і OM-42.

Універсальна платформа

Натхненні прикладом Ніка Кукіча з Franklin Guitars, інші майстри почали визнавати потенціал ОМ і створювати власні версії. Незалежно від нього, Річард Гувер з Santa Cruz Guitar Company почав пропонувати гітари з невеликим корпусом наприкінці 1970-х, представивши свою модель H, а на початку 1980-х на замовлення японського дистриб’ютора почав виготовляти ОМ. У наступні кілька років майже всі відомі виробники запропонували свій погляд на класичний дизайн, включно з Collings, Bourgeois, Froggy Bottom, Larrivée, Huss & Dalton, і це лише деякі з них. Дивно, але найбільші конкуренти Martin: Gibson і Taylor, так і не створили свою версію ОМ, хоча обидві пропонують варіації іншої популярної моделі Martin – дредноута.

Оскільки приклади оригінальних ОМ були дуже рідкісними, і мало хто бачив їх на власні очі, технічні характеристики моделі не були закріплені у свідомості гітаристів. Якщо ви збирались зробити гітару на основі, наприклад, D-28 Herringbone, то мало що можна було змінити, не отримавши негативної реакції з боку гітаристів. Отже, в OM майстри не соромилися експериментувати з різними породами деревини, і не було нічого незвичайного в тому, щоб знайти ОМ з топом з секвої, кедра або червоного дерева, а задньою декою і боковинами з венге, чорного дерева, кокоболо або будь-якої іншої екзотичної деревини, яка була доступна. Один з Franklin ОМ Джона Ренборна був виготовлений з коа, чого Martin ніколи не робили (Sigma зробили). Гітарні майстри також грались з розмірами ОМ. Поширеною модифікацією було поглиблення корпусу гітари, що давало більше гучності без зміни характеру звуку.

OM займає незвичайне місце в гітарному світі. Це історично важлива гітара, яка, як не парадоксально, має дуже малу історію. Gibson L-5, наприклад, настільки асоціюється з джазом, що важко уявити її в контексті якогось іншого стилю, хоча саме на ній Мейбел Картер заклала основи кантрі-гітари. Оскільки оригінальний OM був доступний лише протягом короткого періоду часу, і їх збереглося дуже мало, він не асоціюється з жодним конкретним стилем музики або музикантом.

І хоча перші прихильники цієї моделі: Ерік Шенберг і Стефан Гроссман, виявили, що гітара ідеально підходить для “старих стилів”, таких як регтайм і фінгерстайл блюз, вони завжди підкреслювали, що OM – чудова гітара практично для будь-якого стилю музики з будь-якої епохи. На щастя, зараз, коли з’явилося так багато нових моделей OM, музиканти починають розуміти, наскільки добре ці гітари звучать в різних музичних стилях. Наприклад, Джуліан Лаге і Джон Мейєр, серед багатьох інших, використовують унікальні переваги ОМ, щоб вивести свою музику на новий рівень. І це непогана спадщина для гітари, яка провалилась, коли була вперше представлена майже століття тому.

Переглянути актуальний асортимент OM від Sigma Guitars можна тут.

*цей матеріал є перекладом та адаптацією оригінальної статті Acoustic Guitar